Свято, якому потрібна тиша

Праздник, которому нужна тишина

День Перемоги ми святкували завжди. Одна була проблема: роздобути свіжі дріжджі для пиріжків, а то, бувало, траплялися сухі — і мама засмутилася. Або купити зелених огірочків — це було непросто, але нерідко виходило.

Дивилися по телевізору парад, потім сідали за стіл. І перша фраза, яку мама завжди говорила, була: «коли почули оголошення про капітуляцію, всіх викинуло на вулицю, всі обнімалися і плакали».

До вечора відправлялися на вулицю Горького, подивитися, як усе прикрашено повітряними кульками і лампочками, а у мене було заповітне бажання — потрапити в кафе-морозиво «Космос». Справа це було майже нездійсненне, вистояти чергу ми були не в змозі, але час від часу траплялися дива — і нас пропускали. І ось ми сиділи біля величезного вікна, дивилися на святкову юрбу і їли морозиво: один кулька крем-брюле, один вершковий і один з чорної смородини.

Мої батьки не любили згадувати, як пережили війну, і якщо у мами все ж виривалось щось, це було так страшно, що я намагалася не слухати. Рано чи пізно починали згадувати, як з сусідніх квартир зникали люди, яких більше ніхто ніколи не бачив. У це просто неможливо було повірити. А батько взагалі не говорив ні слова, з тієї ж причини, з якої він ніколи не дивився фільмів з поганим кінцем — любив тільки комедії. Тепер я думаю, що це теж була частина війни.

Коли я дізналася, що важко захворіла, кілька днів приводила в порядок свій архів. У старому шкіряному портфелі лежали листи, загорнуті в полуистлевший хустку, — це були листи мого батька, написані мамі у Свердловськ, де вона опинилася в евакуації.

І так вийшло, що на наступний день після страшної новини я побачила біля контейнерів зі сміттям порвані старі листи і фотографії. Листи були зовсім жовті, вони на очах танули в багнюці, але особливо мене вразили викинуті фотографії: усміхнені обличчя чоловіків у військовій формі, жінки в крепдешинових сукнях і кумедних капелюшках, люди похилого віку зі складеними на колінах руками. У мене перед очима попливла моя фотографія в пальто, перешитом з маминого сірого піджака, — це мене причепурилося перед похід в зоопарк.

І я прийшла додому і спалила листи, які мама зберігала до кінця життя. Щоб ніхто їх не викинув і ніхто на них не настав.

Я часто згадую про це — це рана. Але головне, напевно, вціліло. До кінця життя я буду пам’ятати, що папа писав мамі про те, яка буде життя після війни: сонячна, тиха, надійна і всі завжди будуть разом.

І ось я дожила до сімдесят другої річниці перемоги. І до того, як хтось збирається видати наказ про те, як потрібно носити георгіївську стрічку. Я сподівалася, що недочула, але коли це почали обговорювати по радіо, я зрозуміла, що зі слухом у мене все в порядку — з святом біда.

День Перемоги — він тихий і молитовний. А тут раптом немовлят стали наряджати в солдатські гімнастерки і пілотки, скрізь метушня, як перед приїздом генерального секретаря ЦК КПРС. Яке все це має відношення до Дня Перемоги?

По-моєму, ніякого. І ніхто не згадав про те, що до сімдесят другої річниці не всі ветерани отримали окремі квартири. Чиновники виступають і говорять, що вже в майбутньому році всі отримають обов’язково. Хто всі? Скільки цих забутих «всіх» залишилося? Вважати, що, розучилися?

Це просто розуму незбагненно.

От уявіть собі сімдесят другу річницю з дня перемоги у війні з Наполеоном. Теж була війна не на життя, а на смерть. Це, стало бути, 1884 рік. А ще в 1863 році закляті друзі французів, англійці, відкрили в Лондоні метро. Тобто Наполеону Бонапарту в 1863 році було б дев’яносто чотири роки, і якщо б не острів Святої Олени, він цілком встиг би покататися на метро.

Але уявити це чомусь неможливо. І вже тим більше неможливо уявити собі, щоб у 1884 році, коли на троні був цар Олександр III, раптом з барабанами стали відзначати річницю перемоги над Наполеоном. Без барабанів — скільки завгодно. Є безліч спогадів кінця ХІХ століття, де мемуаристи описують своїх славних дідів, пам’ятали війну з Бонапартом. І листи їх зберігали, і мундири, і нагороди, і портрети. Це і є пам’ять.

А є безпам’ятство: це коли через сімдесят два роки з дня закінчення найстрашнішої війни ХХ століття все ще невідомо, скільки народу загинуло, захищаючи нашу країну. Програла і в дим розбомблена Німеччина своїх загиблих порахувала: 7 мільйонів. А у нас в цьому році вперше з небуття виникла цифра 40 мільйонів. І про 20 мільйонів слухати неможливо, волосся ворушаться, а тут історики назвали цифру вдвічі більше.

Кому, питається, потрібна відповідь на це питання? Загиблих не повернути, ну і навіщо тоді копатися в архівах?

Related posts

Leave a Comment